istorija_osnovanija_1342643542Київська Кирилівська церква була заснована у ХІІ ст. на далекій живописній околиці Києва — Дорогожичах. Урочище (у літописi “Дорожиче” або “Дорогожиче”) одержало таку назву не тільки тому, що там сходилися численні шляхи до Києва, а ще й тому, що воно знаходилося на болоті (жичі). У часи усобиць на цьому плацдармі вирішувалася доля багатьох князів, що претендували на київський престол, з одного боку, і доля самого Києва, — з іншого. Таке стратегічне значення даної місцевості й стало однією з причин заснування тут монументальної церкви-фортеці.

У 1139 році до Дорогожицького стратегічного пункту на північно-західній околиці підійшов чернігівський князь Всеволод Ольгович, заволодів цією місцевістю і відразу одержав зручний плацдарм на підступах до Києва. Згодом на Дорогожичах з’являється Кирилівська церква, поява якої пов’язана з ім’ям Всеволода Ольговича. Побудова церкви-фортеці – логічний крок Всеволода — князя-воїна, князя-стратега — до зміцнення околиць бажаного для багатьох “стольного града”.

Кирилівська церква будувалась як родинна усипальниця Ольговичів. Перше з відомих поховань у Кирилівській церкві датується 1179 роком. Це поховання дружини Всеволода Ольговича, дочки Мстислава Великого, Марії Мстиславівни. Як повідомляють літописи, у тому ж 1179 році померла й була похована в Кирилівській церкві невістка Марії Мстиславівни — княгиня Марія Казимирівна. У 1194 році у Кирилівському некрополі з’явилося поховання знаної особи: 27 липня в палаці заміської Кирилівської резиденції на 78-му році помер старший син Всеволода Ольговича, великий київський князь, один з головних героїв давньоруської поеми “Слово о полку Ігоревім” — Святослав Всеволодович. Останнє у найдавнішій історії Кирилівського некрополя поховання – сина Святослава, Всеволода Чермного, датується 1215 р.

Перші післямонгольські звістки про Кирилівський монастир датуються 1539 р. Ці документи стосуються його земельних володінь і дають підстави для висновку, що Кирилівський монастир не просто існував, але й функціонував до ХVІІ ст. як упорядкована обитель. На початку ХVІІ ст. патроном Кирилівського монастиря став князь К.К.Острозький, який доручив відновлення храму та управління ним і монастирем своєму улюбленцеві — ігумену Василію Красовському — Чорнобривцю, для чого перевів його туди з Острозького монастиря Святого Хреста.

Найважливішою справою ігумена Василія стала реставрація великого монастирського храму, що після татарської навали залишився без даху і поступово руйнувався. Після смерті Василія Красовського ігуменами у Кирилівському монастирі були визначні діячі Православної Церкви: Кипріан Жеребило-Лобунський (1614 — 1626), Софроній Жеребило-Лобунський (1626 — 1648), Інокентій Гізель (1650 — 1652), Лазар Баранович (1652 — 1657), Мелетій Дзик (1658 — 1677). Найвищого розквіту Кирилівський монастир досягнув за ігумена Інокентія Монастирського. Славну традицію святителя церкви продовжили його наступники, зокрема Димитрій Ростовський (Туптало), відомий православний письменник, автор “Житій святих”. Незважаючи на короткочасне (лише від січня до червня 1697р.) ігуменство у Кирилівському монастирі, ім’я святого Димитрія залишилося пам’ятним і священним в історії цієї обителі.

Наприкінці ХVІІІ ст. за указом імператриці Катерини ІІ про секуляризацію (конфіскацію церковних земель на користь держави) Києво-Кирилівський чоловічий монастир, як і велика кількість інших монастирів, був ліквідований. Своє існування як упорядкованої обителі монастир припинив у 1786 році, а всі будівлі, які знаходилися на території монастиря з храмом Св. Трійці, в ім’я якої в ХVІІ ст. переосвятили Кирилівську церкву, перейшли у володіння Київського “Приказа Общественного Призрения” для влаштування в них благодійних та богоугодних установ. Згодом на території монастиря було організовано міську лікарню, а Кирилівський храм перетворили на лікарняну церкву.

Наступні незначні за обсягом ремонтні роботи, які проводилися у споруді, не внесли змін у зовнішній вигляд храму. Натомість в інтер’єрі церкви у 1860 році під пізнім тиньком виявлено унікальні фрескові розписи ХІІ ст. У травні 1929 року, враховуючи виключну історичну і художню цінність Кирилівської церкви, пам’ятку оголосили Державним історико-культурним заповідником. З 1965 р. пам’ятка набуває статусу філіалу Софійського заповідника. З 1995 р. у храмі відновлено богослужіння. Тобто, залишаючись державним музеєм, Кирилівська церква стала пам’яткою сумісного використання — музеєм-церквою.